Обряд весілля
https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhNR5KjXUqxYGKYDxNtop4_O02pU_Z4qFA2qdoUU-My8vkpq-zOAE842diYDRkMHBa2OjdY0JARsek-KQi-1b0pT2HAZlzIHHJAJRVl2F0Uutb64uRRja8kT1b8rhxtl5DbvX20Zn6QTe4/s1600/P1015013.JPG
О. Степаненко "Вогонь любові"
О. Степаненко "Мій дивосвіт"
Історико-лінгвістична експедиція
Презентація про письменників рідного краю
Надія Чуприна
Чуприна (Новікова ) Надія Борисівна народилася у Злинці
1956 року в родині колгоспників.
Писати вірші почала ще зі шкільних років.
Твори були невеликі за обсягом, присвячені рідному краю.
У 1973 році Надія закінчила Злинську
школу №1 і
вступила до Кіровоградського технікуму машинобудування, але закінчити навчання
не вдалося…
1975 року Надія Борисівна одружується з односельцем
Володимиром Івановичем, а через рік-народжує доньку Тетяну, якою дуже
пишається. Адже Таня закінчила школу із золотою медаллю, навчалася на
юридичному факультеті Харківської національної академії.
1983 року з’являється на світ син Олександр. У цьому ж році Надія
разом із сім’єю переїжджає з Кіровограда у рідне село.
Останні двадцять років працює у сільській раді на
посаді рахівника-касира.
Усі вірші поетеси написані українською мовою.
Поезії Надії Борисівни сповнені любов’ю до рідного краю, до близьких людей.
У віршах спостерігаємо лише щирі почуття.
Твори нашої землячки неодноразово друкувалися у газеті
«Маловисківські вісті».
Україна
Україно, ти рідная
ненько моя,
Ти живи, розквітай,
багатій.
І душею, і серцем
навіки я донька твоя,
Я купаюсь в
безмежній любові твоїй.
Є на карті твоїй
моє рідне село,
Де буяють сади і де
сонечко сяє,
Злинкою зветься
воно,-
Батьківщини другої
у мене немає.
Дорогі мої, рідні
злинчани,
Любі друзі,
знайомі, рідня,-
Всі ми з вами односельчани,
Всі- велика і
дружна сім’я.
Тож живіть між
собою ви мирно і дружно,
І об землю ударте
ви горем,
Та як би не було в
житті нам сутужно,
Разом все здолаєм і
все переборем.
Україно, ти рідная
ненько моя,
Ти з руїни і тилу
повстала,
Ти зростала,з тобою
зростала і я,
Я пишаюсь, що ти на
коліна не стала.
Перемога
У білих шкарпетках
дерева стоять,
Яскравою зеленню
укрилася земля,
Червоні тюльпани в
садах майорять,
І все це Вітчизна
моя.
Прийшла весна, а з
нею разом
Прийшло і свято Перемоги.
Згадали ветерани
всі одразу
Свої воєнні і важкі
дороги.
Були тоді ще
молодими,
Хотіли жити і
радіти,
Але зустрілись з
ворогами злими
І треба було все те
пережити.
Вони Вітчизну
захищали,
Домівку рідну, маму
і кохану,
І друзів вірних
утрачали,
А біль в душі ятрив
все рану.
До перемоги йшли
так довго
І не одна весна
пройшла в бою,
Усі тяжкі пройшли
дороги,
Бо захищали землю
рідную свою.
****
Пролетіли роки, їх
уже не вернути,
Вкрила сріблом
скроні сивина,
Але серце не може
збагнути,
Чом всі мрії не
збулись сповна.
А душа не старіє,
щастя прагне, співає,
Вже дорослії діти
сидять за столом,
І найбільшого щастя
у світі немає,
Як пройтись з ними
рідним селом.
Ця доріжка до мами
веде,
А тією до школи я
бігла…
І від спогадів
милих не дітись ніде,
Та здійснити всі
мрії я так і не встигла…
Коханому
Спалахнуло кохання
І неначебто згасло,
Та іскринка
остання,
Наче в темряві
гасло,
Нам дорогу в житті
освітила,
Щастям душу зігріла
сповна,
Бо кохання -великая
сила
І з єдиним у світі
нас зводить вона.
Спалахнуло кохання,
І живе, і не
вмерло,
Зігріва нас, як
сонячний промінь,
Пророста, ніби в
землю
Покладене зерно,
І бурлить, мов
весняная повінь.
Запізніле кохання
Здавалося-все:
посталена крапка.
І раптом,
зненацька,
Як квітів весняних
охапка,
З’явилась тривога юнацька
І серце приємно
щемить,
І радість таємно
бурлить,
І кожная жилка
тремтить,
Тож будь
нескінченна ця мить.
Дарма, що виски
сивина украсила,
Дарма, що роки і
роки за плечима,-
Співає і плаче
зболіла душа,
Навкруги все ти
бачиш другими очима.
Запізніле бажання,
воно незбагненне,
Терзає і мучить
гірке каяття.
Запізніле кохання,
воно нездійсненне,
Ніколи немає назад
вороття.
Мої мами
Я така щаслива,ніде
правди діти,
Бо на цьому світі
маю дві матусі,
Ну, а син і донька,
мої любі діти,
Мають дві
старенькі, лагідні бабусі.
Одна моя мама мене
народила,
Дала щастя й долю,
жити научила.
Друга моя ненька
синочка зростила,
Без вагань, з любов’ю, мені доручила.
Любі мої мами,
зозуленьки сивенькі,
Низько вам вклоняюсь
за вашу любов,
Ви ж мені в пригоді
ставали, рідненькі.
Я слова подяки шлю
вам знов і знов.
Онучечці
Люба наша донечко,
Рідне наше сонечко,
Народилась ти і
сонечко
Зазирнуло до нас у
віконечко.
Та його закрила
хмаринка,
Бо пішла від нас рідна
кровинка,
Відірвалась від
серця частинка,
Розтанула, мовби
сніжинка,
Рідная наша
дитинка.
Зостались, як в
полі билинка,
Бо ти ж наша рідна
журлинка,
Ти гіркая наша
сльозинка,
Печалі і туги
краплинка.
Була ж ти, як
квітка жоржинка,
Надія ти наша,життя
ти іскринка,
До щастя була ти
стежинка,
Кохана і рідна
крихтинка.
Скорботи немає
кінця,
Горюємо вдень ми і
вночі,
Так тяжко болять в
нас серця
Й не сохнуть від
сліз наші очі.
Онукові
У зимовий день
погожий
На світ з’явився ти,
Маленький і на тата
схожий,
Тебе Данилком
нарекли.
Хай біди всі тебе
минуть,
Хай буде світлою
життя дорога,
І нас, рідненький,
не забудь,
А ми за тебе молимо
всі Бога.
Щоб був здоровим і
щасливим,
І маму з татом
поважав,
Та виріс парубком
красивим,
І дідусів, і бабусь
ти шанував.
Душевна рана
Лягла печаль на
серце
Й не хоче
відпускати,
Бо щастя висохло
озерце-
Дала себе я
ошукати.
До цього часу чим
жила
Спливло, немов за
течією,
Немов метіль усе
змела,
З бідою я зосталася
своєю.
Душа немовби
відлетіла,
Пробачити не зможу
я тобі,
І думати такого я
не сміла,
Не дам замучити
себе журбі.
Життя триває, треба
якось жити,
А, може, оживу
колись і я.
За себе ж постояти
треба вміти
І усміхнеться
доленька моя.
Душа наповниться
коханням,
Мов річка після
повені водою
І-ні!- скажу своїм
стражданням,
А ти колись зітхнеш
за мною.
Повз мене йде моє
життя,
А я живу, мов уві
сні,
Терзає душу маяття
І так невесело
мені.
Здається, то вже і
не я,
Ятрять мене
пекельні рани,
Голівонька болить
моя,
Дійти не можу я до
тями.
Кругом мене одна
пітьма,
Я хочу якось
стрепенутись,
Та радість стала,
мов німа,
Не можу навіть
усміхнутись.
Дивлюсь на себе і
не вірю,
Що інша я була
колись,
Я ні про що уже не
мрію,
Прошу себе ж
бо-усміхнись!
Прийди до тями,
оживи,
Весна іде, красу
несе.
І біди всі
переживи,
А щастя все одно
тебе знайде.
Творчість Оксани Степаненко
Мені б творити,діяти, рости,
Мені б втрачати сили на дорогах.
Вогонь любові в серці пронести
Крізь всі незгоди, прикрості й тривоги.
Друкуватися
почала у 1975 р.
(обл. та районна
преса)
Вірші- щирі, без
зайвих красивостей.
Рання творчість
пов’язана з любов’ю до рідного краю, природи, друзів.
Вона сповнена
нездійсненних мрій і сподівань, але трапляються нотки душевного щему та
зневіри,та ще тліє надія на краще.
У 1983р. Стає
членом 2 районних літературних об’єднань: «Маловисківської степової криниці» та «Новомиргородської Висі».
Через газету
знаходить щирих друзів, однодумців, які підтримують її. Особливо тривалою і
щирою була переписка з Леонідом Дмитришиним, який жив у с.Данилова Балка
Ульянівського району.
У 1995р. Центральне
українське видавництво в м.Кіровограді у серії «Поети і прозаїки краю»
випустила у світ збірку «Вогонь любові».
Друга збірочка-
«Мій дивосвіт»(2000).
Народилася 14
червня 1947р. В с.Злинці, була 3 дитиною у родині. А після неї нар. Ще брат.
Після закінчення
школи поїхала в місто Іллічівськ. Влаштувалася на роботу на судноремонтному
заводі.
Мріяла про вищу
освіту. Готувалася до вступу в інститут, займалася спортом.
У квітні 1967 р.
Стався нещасний випадок. З 20 років тяжко захворіла, втратила можливість рухатись.
Відтоді поезія стала для неї своєрідною зброєю проти підступної хвороби.
Ждала мати синочків з
війни
Сивина, сивина, сивина
Затуманила неньчині скроні.
Залишила жорстока війна
Їй страждання і ночі безсонні.
Ждала ненька синочків з війни,
Жде своїх соколят і понині.
Та не прийдуть додому сини
По дорозі, де встали руїни.
Не покличуть матусю здаля,
Срібним сміхом не сповниться
хата.
В чистім полі, де вітер гуля,
Впали в трави її соколята.
Але все ж по війні всі сини
Ожили у твердому граніті...
Їм нашіптують щось ясени,
Для них квітнуть волошки у
житі.
Чим пахне чебрець?
Чим пахне чебрець у сіні?
Останнім теплом осіннім.
І тихим шелестом поля,
Й гучним солов’їним роздоллям.
Чим пахне чебрець у сіні?
Теплом моєї Вкраїни.
Серпанком садів яблуневих,
Луною світань рожевих.
Жовтень 1979р.
Теплим морем- проліски...
Не йму віри.
Ледь ступила. Боязко.
Чи повірить?
Шелестіла зимами холоднеча,
Я ішла до милого
В край лелечий.
Замерзала, падала
У дорозі.
А тепер негадано
На порозі.
Теплим морем- проліски...
Любий хлопче!
Ледь ступнула. Боязко.
Очі в очі...
Березень 1986р.
Рідна сторона
Замріяно дивлюсь на небо синє,
Де курличуть дзвінко журавлі.
Так хороше мені живеться нині
На квітучій, сонячній землі.
Цвітуть барвисті айстри коло
хати,
Шумлять тополі в рідній
стороні.
З дійницею на ганок вийшла мати
І лагідно всміхнулася мені.
Вербички спрагло з річки воду п’ють,
Пташки щебечуть весело й
натхненно.
Люблю всім серцем землю я свою-
Її красу врочисту, небуденну.
Вересень 1976р.
Роздум
Чому світ такий гарний,
казковий?
Чому хочеться пісню співати?
Чи тому, що в цей вечір чудовий
Мені хочеться квітку зірвати?
Чому в душі безладдя панує?
Чому серце щемить від
страждання?
Чи тому, що на світі існує
Неповторне і ніжне кохання.
Чому ніжність із серденька
лине?
Чому радість наповнює груди?
Чи тому, що в тяжкі у хвилини
Мені щиро всміхаються люди?..
Квітень 1976р., Одес
Стежина мого дитинства
У ріднім краї, де шумлять
тополі,
Моє дитинство миттю пронеслось.
Я мріяла про щастя в чистім
полі
Серед барвистих квітів і
колось.
Стежиною, що бігла від воріт,
Я бігла в степ, де працювала
мати.
Живе у серці майже тридцять літ
Ота стежина, що веде до хати.
Шумлять жнива, пшениця
колоситься,
Пливе над степом запах полину.
В’юниста
стежка й досі мені сниться
І манить у безмежну далину.
В тяжкому герці ще не раз
згадаю
Своє дитинство, плин дівочих
літ.
Оту стежину в серці зберігаю,
Що вивела мене в широкий світ.
Червень 1976р.
Пісня жнив
Ви чули, як поле співає,
Коли забринять чисті роси.
І струни натягує жайвір
Над стрічками стиглих покосів.
Ви чули, як зерна врожаю
Дзвенять солов’їно в долоні,
І пісню як вітер співає,
І як обціловує скроні!
Послухайте дзвони литаврів
У полі безмежнім, стернистім
І пісню величної слави
Робочим рукам мозолистим.
Краю мій
Це в тобі, краю мій,
Пахнуть медом квіти,
І в сорочці голубій
Ходить полем вітер.
Це в тобі перший цвіт
Повнить щемом серце,
Лиш появляться у світ
Пролісків озерця.
Це в тобі на врожай
Квітнуть маки в житі.
То чи ж можна наш край
Рідний не любити?1
Поклала мати під голови дітям
Солодкі сни і тишу до світання.
І ще- пучок калинового цвіту,
Щоб до домівки швидше
повертали.
Їм устелила рушником дороги
І заквітчала колосками жита,
Щоб горе і незвідані тривоги
Їх обминали, щоб хотілось жити.
Собі ж лишила спогади, чекання,
Неспокій серця і краплини суму.
Матуся сива.
З нею до світання
ЇЇ тривожні материнські думи.
Вересень 1984р.
Осінь
Опадають листочки,листок за
листком,
На пожовклу траву біля тину.
І прощальне «курли» журавлине
Пронеслось над притихлим селом.
До нас осінь
прийшла.Покоротшали дні,
На дахах блищить паморозь сива.
Опадають листочки на плечі мені
І така я від того щаслива.
Тиха осінь, як мавка, по світу
блука,
Така щедра й така чарівна!..
В двері стука зима холоднюща
така,
А в душі моїй квітне весна.
Жовтень 1984р.
Над білим цвітом бджіл-рої,-
Які ж вони невтомні й
працьовиті.
Сьогодні вдень я заздрю тільки
їм:
-Мені б отак своє життя
прожити.
Коли б мені хоч крилечка малі,
Щоб я змогла до тебе прилетіти.
Я б принесла на теплому крилі
Краплинку щастя і пучечок
жита...
Травень 1985р.
Зламана гілка
Ой, погляньте, матусю, на
зламану гілку,
На листочках росинки, мов
сльози блищать.
А мама до внука: «Це ти зламав,
синку?»
«Я більше не буду»,-сопе онуча.
«Не можна,-повчає бабуся
онука,-
Ламати такі молоді деревця.
Дали їм життя мозолястії руки,
А силу дає їм земелька оця.
Полита земля ця і потом, і кров’ю,
За неї твій дід найдорожче
віддав.
Люби її, сину, палкою любов’ю».
«Любитиму!»-тихо онук проказав.
Поглянув на мене і мовив
несміло:
«Поглянь, вже немає на гілочці
сліз.
Напевно, вже рани її
відболіли».
І трепетно гілку до личка
притис.
Зів’яли на гілці листочки зелені,
На серце моє лягла тиха журба.
Ще довго шептались зажурені
клени
І плакала тихо похила верба.
Травень 1977р.
Не можу так, щоб не трудитись
Під синім небрм до зорі.
Не можу так, щоб не гордитись
Красою рідної землі.
Не можу так, щоб не творити,
Не можу так, щоб не пером.
Я хочу жити, а не скніти,
Землі віддячувать добром.
Не можу так, щоб не співати
Серед пробуджених дібров.
Не можу так, щоб не віддати
Вітчизні вірність і любов.
Листопад 1982р.
Гряде весна
Крокує весна по планеті,
Блакиттю мережить свій слід.
Дзвінкі солов’їні сонети
Вплітає в калиновий цвіт.
Зраділа їй пташка маленька,
Он, бач, розцвірінькалась як.
В безхмарному небі раненько
Виписує коло літак.
Купається сонце в калюжах,
Шумлять молоді явори.
Люблю я весну дуже-дуже
За ніжні її кольори.
Земля наливається соком,
Парує під сонцем вона.
Широким упевненим кроком
Гряде по планеті весна.
Травень 1984р.
В новорічну ніч
Знов хурделить...Кружляють
сніжинки.
Ой, як швидко стежки замело.
Невпізнанно змінилася Злинка-
Моє рідне, найкраще село.
Ой, як гарно навкруг, як
казково!
Так і хочеться пісню співать.
Розбудити притихлу діброву,
За селом до півночі блукать.
Морозенко щипає за щоки,
А на віях сніжики тремтять.
« Агов, доню!»- кричить дядько
Прокіп,
З Новим роком, дозволь
привітать».
«З Новим роком!»- йому
відказала
І пішла дню новому навстріч.
А сніжинки ще довго кружляли
В цю святкову, морозяну ніч.
Грудень 1984р.
Світ краси
Де Дубівка- ріка протікає,
Де тополі- у небо списи,
На квітки, що їх поле ласкає,
Хтось розсипав дзвіночки роси.
І на вербах росинки прозорі,
Й на траві шовковистій-роса!
Ой, які в нас широкі простори
І які голубі небеса.
Живе в серці моєму стежина,
По ній йду із людьми в світ
краси,
Бо для кожного з нас
Батьківщина
Починається з краплі роси.
***
Заплющу очі й бачу: на роздоллі
Розкрилля маків і волошок синь.
Біля дороги- дві стрункі
тополі,
А над ними- неба голубінь.
І клен-маля в рожевому
серпанку,
Могутній дуб і ще берізки дві.
І зіткану з проміння самобранку
Я бачу на зеленій сон-траві.
Заплющу очі і гривасті коні
Мене несуть в безмежну синю
даль,
Туди, де квітнуть маки на осонні,
Моя надія, радість і печаль...
|
Микола Голованов
Народився 13 грудня 1965 року в селі Злинці.
Навчався у Злинській сш №1. З 1984 по 1986 рік перебував на військовій службі у
м.Москві, має нагороди. 1986
року вступив на курси художників-оформлювачів у м.Кіровограді, які закінчив ,
одержавши диплом з відзнакою. 1987-1988р.р.-
навчання у Маловисківському ПТУ№16 на одержання фаху зварювальника.За цією
спеціальністю працював лише рік –на будівництві
мікрорайону в м. Малій Висці. З
1989 по 1994 рік працював у районній художній майстерні РБК художником та
деякий час - викладачем ПТУ №16(вів групу художників-оформлювачів). Протягом
1995-1996 н.р. працював у Злинській сш №1(малював плакати і стенди в усі
кабінети).Наступні два роки- охоронець сільради. Довелося також попрацювати і
на хлібній базі №78, і спробувати себе у ролі приватного підприємця. З
2005 по2008р.р. працював охоронцем-пожежником на Злинській нафтобазі №2. Вірші
почав писати несподівано, у четвертому класі. Перший вірш написав українською
мовою. Поезія була присвячена
Т.Г.Шевченку. Часто програмові твори Миколи з російської літератури мали віршовану форму. Друкується у Маловисківській
районній газеті з 1988 року. Нещодавно вийшла у світ збірка поезій "Я дверь души открою чуду". Товаришував з Оксаною Степаненко.Написав
олією її портрет.
Презентація книжки " Я дверь души открою чуду" (м. Кіровоград)
Чимало поезій Миколи Голованова було покладено на музику композитором Андрієм Шульгою
Вы слышали, как плачут ивы,
склоняя головы над зеркалом пруда?
Как ветер, баловень игривый,
им заплетает косы… Где вода
дрожит кругами на зеркальной глади
от стона капель, вдруг
упавших вниз…
По ком тоскуете? Скажите бога ради,
что есть печаль души, а что каприз?
Вы слышали, как плачут ивы,
в туман закутавшись, как в белую фату?
Глаза в слезах – печальны и тоскливы,
(ЭПИЛОГ К КНИГЕ М. ВЛАДИ «ВЛАДИМИР ИЛИ
ПРЕРВАННЫЙ ПОЛЕТ»)
Чимало поезій сповнені любов’ю до рідного села, України. Юна поетеса
закликає читачів бути патріотами своєї держави, прагнути зробити щось корисне
для батьківщини. Понад усе авторка не терпить байдужості, зради.
Козирева гребля
Поезії Миколи Голованова
Плакучие
ивы
Вы слышали, как плачут ивы,
склоняя головы над зеркалом пруда?
Как ветер, баловень игривый,
им заплетает косы… Где вода
дрожит кругами на зеркальной глади
от стона капель, вдруг
упавших вниз…
По ком тоскуете? Скажите бога ради,
что есть печаль души, а что каприз?
Вы слышали, как плачут ивы,
в туман закутавшись, как в белую фату?
Глаза в слезах – печальны и тоскливы,
и звон их слез, как музыка в аду…
***
Вот
снова осень листья собирает,
Как
дань свою в казну кладет.
И
серебром последний лист растает,
И
снегом белым припадет.
Багрянец
жухнет на седой осине –
Червонным
золотом горит.
И
паутинка тихо в небе синем
Мне
«до свиданья» говорит.
***
Печаль
высокая
поднимает
голову
и
в небо соколом
навстречу
холоду.
Тоска
смертельная
душа
уставшая…
В
пургу метельную –
любовь
отдавшая.
А
сердце просится
в
полеты дальние:
парить
над пропастью,
снегами
давними.
Зависнуть
в просини
под
небом вымытым,
дождливой
осенью
не
стать покинутым…
В
тумане слезы лить
на
гроздья спелые,
на
лодке вдаль уплыть,
где
ночи белые.
Тоска
душевная,
Вернись,
пожалуйста.
Насквозь
прошей меня
Своей
усталостью.
Заштопай
сердце мне
дождями
мутными.
Не
дай сгореть в огне
свечой
минутною…
***
Седая
осень снова слезы льет,
стучит
слезинками по крыше.
По
ком голосит и кого зовет,
и
кто не хочет осени услышать.
Затянут
серой дымкой небосвод
и
листья плавают, как корабли по лужам…
А
жизнь проходит – так за годом год,
но
дождь осенний нам все больше нужен.
Он
нужен нам для грусти и печали.
Он
нужен, чтобы, провожая дни –
увидеть
то, чего не замечаем.
Остановиться.
Вспомнить. Не одни
мы
в этом мире – будничном и быстром.
Сквозь
суматоху дней, работу и дела.
Ведь
жизнь похожа на мгновенный выстрел,
отрезок
времени, что оторвался от ствола.
Как
скорость быстро набираем мы на взлете.
Проходит
юность, зрелые года.
Вся
наша жизнь – в стремительном полете,
и
не успев пожить – исчезнем в никуда…
Давайте
слушать дождь, природу понимая –
не
тратить время попусту и зря.
Давайте
помнить – «пули отливая»,
что
есть и дождь, и солнце, и зоря!
***
Горит свеча роняя слезы,
Душа рыдает вместе с ней.
Пусть за окном трещат морозы –
От них не станет холодней.
Не будет холодно от ветра
И от тоски, что студит кровь…
Мой жар любви, покрытый пеплом
Не даст огня, не вспыхнет вновь.
Душа – огарок не сгоревший,
Ты плачешь вместе со свечой.
Остался вмиг осиротевший –
Один с печалью, сам с собой…
Хочу сказать – никто не слышит,
Лишь ветер празднует зиму.
Он в унисон с печалью дышит
И в клочья рвет ночную тьму.
Как хорошо, что он свободный –
Никто не вправе помыкать.
Холодный, дерзкий, благородный.
Ты можешь всюду проникать.
Прошу тебя, мне сделай милость:
Ты забери печаль и грусть,
И сделай так, чтоб вновь любилось
И, если больно будет – пусть…
Ты оживи угасший пламень,
Развей мой пепел по полям.
Не дай душе одеться в камень,
Не дай погибнуть журавлям…
Пам’яті Оксани
Степаненко
яка не могла ходити,
але змогла літати…
(хоча б у своїх віршах)
Нестримний потяг до життя,
Нестримний біль у попереку.
Слова вдягала в почуття,
Була ти схожа на лелеку.
Лелеку з зламаним крилом.
Що міг колись і сам літати,
А зараз в хаті – як під склом
Не вийти, не пройтись, не
встати…
Від хвилі болю не звестись
І від страждання світло гасне,
А як же хочеться колись
У плаття вбратися сучасне,
І по траві та босоніж
Іти, не кваплячись, додому,
Ногами пестячи спориш,
Що квіточки зігнув додолу.
Який квітучий твій бузок,
Що попід тином так буяє.
Долоні повні пелюсток
Тобі, як серце, довіряє.
Роса на сонці, як сльоза,
Блищить напружена і жвава…
І ця природная краса
Тобі наснаги додавала.
Забувши біль, забувши все,
Ти поринала у світ слова.
І ось лелека вже несе,
Що народилась пісня нова.
І стане пісня не одна,
Напишуть нові вірші люди,
Лише твого життя сумна,
Ця пісня іншою не буде.
І полетять пісні ключем,
Курличучи тобі на спомин,
І тільки в серці тихий щем,
Що не почуєш ти цей гомін…
Однажды
я спросил у старца
Седого
кладезя всех знаний
«По
что так вдруг устал от жизни,
Ведь
прожил мало и без толку?»
Ответил
старец усмехаясь
И
пряча хитрую улыбку,
Погладил
бороду седую
И
неспеша мне произнес:
«Ты
прожил мало, слишком мало –
Хоть
часть и жизни, но бесценной,
Не
видел горя, крови красной,
Не
умывал лицо слезами,
Не
пух от голода ты долго,
Не
сох от жажды без воды.
Не
слышал стон зарытых в землю,
Не
ел крупу всю до остатка,
Не
помнил веры всех священней,
С
которой братья умирали –
Отцы
и деды твои бились
С
врагами в поле до зори.
В
душе твоей нет Богу места.
Ты
спал и ел в роскошном доме,
С
прохладцею всегда учился –
Ты
тратил деньги не свои.
Но
не было в душе надежды
И
веры не было совсем.
А
как же можно жить без веры
И
без надежды постоянной?
Ведь
это ключ и то светило,
Что
в жизни нашей повседневной
Ведет
нас за руку вперед.
Ведь
это то, что не проходит –
Не
исчезает что бесследно.
Они
всегда должны быть с нами
И
вместе с нами умирать.
Еще
одно для жизни важно, -
Есть
непременное условье –
Любовь
должна быть вместе с нами
Любовь
не только к человеку,
Но
ко всему, что есть живого.
Не
падай духом понапрасну –
Все
лучшее еще осталось,
Все
впереди – придет само.
Ты
сделай выводы из Слова
И
впредь так в жизни поступай!»
***
Тихий
дождь колышет полночь.
По
стеклу печаль плывет –
Не
придет нежданно помощь
И
любовь не позовет.
Пасть
разинув, вытрет морду
Сатана
о край души.
Чтоб
продать вам душу черту –
Все
соблазны хороши.
И
не знаем мы откуда
Поджидают
нас ловцы.
Все
похожи на Иуду,
Все
такие же глупцы.
За
те жалкие монеты
Продаются
каждый раз
И
так больно видеть этот
Блеск
кровавых, алчных глаз.
Поднесут
вам чашу зелья,
Руку
дружбы подадут,
Но
когда пройдет похмелье –
Вы
увидите, что врут.
Врут
в глаза и не моргают,
И
слюну пуская вниз –
Так
за вами наблюдают,
Ведь
душа для них как приз.
В
черный список занесется
И
воздаст им всем хвалу.
Падший
ангел рассмеется –
Обернувшись
в Сатану.
***
Горит
костер из чувств и страсти,
Последним
пламенем горит,
И
сердце плавится на части,
Так
боль сильна, что не болит…
Застыл
в пустотах, как в могиле –
Весь
воздух выкачал из вен,
Дорогой
счастья мы ходили –
Вдоль
по квадрату серых стен.
Искали
выход в толще камня
И
бились лбом в сырой гранит.
Забита
дверь, закрыты ставни –
Квадрат
молчание хранит.
Хоть
кто-нибудь, подайте руку!
Откройте
мир ночной без звезд,
Уснуть
не дайте вы друг другу.
Верните
ветер, что унес –
Надежды
крылья, мыслей стаю,
Последний
луч звезды любви.
Проснитесь,
братья, умоляю –
Не
дайте охладеть крови.
Моим
родителям
Тихо
мама слезинку пускала –
Покатилась
она по щеке.
О
прощанье слеза возвестила
И
о том, что нам жить вдалеке.
Ты
не плачь, моя мама, не надо
И
ты, милый отец, не грусти.
Я
вернусь, будешь снова ты рада,
А
сейчас ты меня отпусти.
Вот
отец крепко сжал мою руку,
На
прощанье не громко сказал:
«Не
впускай, сынок, в сердце ты скуку».
И
пошел проводить на вокзал.
Попрощаемся
тихо, без стона,
Попрощаемся
молча, без слез.
Проводите
меня до вагона –
Вас
с собою я в сердце увез.
Нам
два года отныне преграда
На
пути, что нас к встрече ведет.
Но
когда-то же будет награда,
С
неба жизни ведь туча уйдет.
Снова
вместе я буду и с вами,
И
с подругой любимой моей.
Я
приеду с живыми цветами
Попрошу:
«Мне побольше налей!»
Вы
налейте вина мне покрепче –
Я
за встречу его подниму,
Чтоб
на сердце мне стало полегче –
Дайте
крепко вас всех обниму.
***
Осенний
парк укутан стужей,
Деревья
ветер теребит.
Еще
недавно был нам нужен,
Теперь
холодный - молча спит.
Цветы,
трава, деревьев шпили,
Все
в грусти замерло ночной.
Как
получилось, что забыли
Туда
дорогу мы с тобой?
Осенний
парк, ты не ликуешь,
Встречаешь
молча каждый раз.
Тоскую
я и ты тоскуешь,
Не
видя блеск любимых глаз.
Пусть
будут встречи на аллеях
Других
влюбленных в этот час.
Засыпь
листвою, пожалей их –
Пусть
будет лучше, чем у нас…
***
Дождь
стучит за окном, как по нервам,
По
натянутым струнам разлуки.
Без
меня ты томишься, наверно,
Хочешь
вдаль протянуть свои руки.
Хочешь
крепко схватить ты за плечи
И
прижаться ко мне, что есть силы,
Чтоб
забыть обо всем в этот вечер,
Чтоб
любви у судьбы мы просили.
Я
сыграю на струнах тех влажных,
Что
дождем протянулись сквозь тучи.
Без
любви губы сохнут от жажды,
Без
тебя страстью весь я измучен.
Ты
стоишь мне в глазах как виденье,
Душу
плавишь как уголь горячий,
Без
тебя я на миг, на мгновенье –
Становлюсь
как слепой, как незрячий…
Дождь
стучит за окном, все как прежде,
Боль
разлуки удавкою душит.
Я
смотрю за окно лишь в надежде,
Что
судьба злые чары разрушит.
Дождь
исчезнет как синяя птица,
Солнце
брызнет косыми лучами.
И
любовь к нам опять возвратится,
Вспыхнет
радость живыми цветами.
***
Мне бы осень позвать,
а я лето ласкаю –
Ведь зима мне не
даст
в жизни новых
чудес.
Лишь весну каждый
раз
я с надеждой
встречаю –
Ведь у каждого
есть,
в жизни свой
Эверест.
Может быть не
взошел,
но хотя бы пытался:
Не смотрел я на
тех,
кто уснул у горы
Сколько раз о
судьбу
до крови
разбивался,
Но по-прежнему
ждал
лишь весенней
поры.
Хоть и взят
перевал –
отдохнем на
вершине.
Злые петли
судьбы
не запутают след.
Ну, а тот, кто
устал
и остался в
долине,
Пусть
Всевышнего просит
защитить нас
от бед.
***
Озябшее сердце над пропастью стонет,
В
ладонях кусочек разбитой зари,
А дождь все смеется, а ветер все воет
И
звезды уныло сияют вдали.
Туман
предрассветный обнимет за плечи,
Закроет
он бездну ковром давних грез.
И
вспомнится дальний, волшебный тот вечер,
Где
счастье – фонтаном и радость до слез…
Цветком
хризантемным машу на прощанье,
Букетом
белым последних цветов.
Любовь
исчезает и гаснет сиянье –
Рожденное
сердцем среди моих снов.
***
Не
зови меня больше товарищем –
Я
устал и теперь ухожу.
И
хотя наша дружба жива еще –
Я
стою на другом берегу.
Речка
темная, словно застывшая,
Звезды
сонно купаются в ней.
Ты
прости меня, страсть моя бывшая,
И
о прошлом сейчас не жалей.
Сколько
дней я молился на статую,
Умолял
и просил как судьбу…
И
теперь, когда медленно падаю –
Я
тебя лишь одну позову.
Обещала
мне крылья широкие,
Но
забыла на руки надеть.
И
теперь, когда в черном потоке я –
Не
даешь до конца умереть…
Не
могу я взлететь без архангела,
Ты
была для меня им самим.
Но
теперь, когда радость раздавлена –
Мы
любовь лишь в мечтах сохраним.
Ностальгия
Голубое
небо, голубые звезды…
Неужели
вырос, неужели взрослый?
Так
хотелось детство
Задержать
подольше.
И
куда все делось,
Не
вернется больше.
Мягкие
игрушки, танки, самолеты
И
сухарь «от зайца», что отец принес,
И
подарки утром, школа до субботы –
Их
наверно ветер далеко унес.
В
суете мерцают прожитые годы,
Через
речку жизни – покажите броды.
Чтоб
не понарошку
Пробежаться
лугом
И
понянчить кошку –
Вместе
с моим другом.
Чтоб
на самом деле посидеть за партой
И
в карманах рыться, где полно всего.
Утром
на уроке постоять у карты,
Так
и не придумав толком ничего.
Но
закрашен волос белыми тонами –
Неужели
было все когда-то с нами?
Так
хотелось детство
Задержать
подольше.
И
куда все делось,
Не
вернется больше.
Человеку с большой буквы?
Скажите
люди, вам не страшно,
Так
жить и дальше – день за днем?
Ведь
в день сегодняшний, вчерашний –
В
любой из них мы вдруг умрем.
Умрем
мы тихо, незаметно
От
ран невидимых совсем.
Не
будет в мире этом ветра,
Не
будет лучших перемен.
Озера,
реки, океаны –
Отравлены
твоей рукой.
Кому
выдумывал обманы?
Обманут
сам теперь собой…
Ты
гордо звался Человеком,
Ты
титул дал себе царя.
И
каждый день ты век за веком –
Природу
грабил и меня.
Всех
неродившихся доныне,
Всех
незачатых и грудных,
Всех
тех, кого уж нет в помине
От
дел чудовищных твоих.
В
озоне дыры и пустоты,
Земля
в урановой пыли.
Для
царства смертного кого ты
Готовишь
нынче в короли?
Кто
будет жить на этой плахе,
Где
смерть и кровь – все пополам?
И
муравью и черепахе –
Ты
место выделил лишь там.
Какой
мутант, проснувшись утром,
Напьется
серной кислоты?
Не
зверь, не человек как-будто.
Но
знаю точно – это ты!
Ты
– Человек и Повелитель,
Ты
– старший сын своей Земли,
Разрушивший
свою обитель,
Стоящий
голым средь зимы:
В
сугробе пепла от планеты,
Захлестнутым
косым дождем –
Оскалом
вещего скелета
Ты
улыбался под огнем…
Матери
Земле…
Мне
холодно от сквозняков,
Идущих
с глаз твоих.
Постелью
белых лепестков –
Была
ты для других.
Теперь
стоишь в грязи одна
Среди
полей немых.
Родная
матушка Земля,
Прости
сынов своих…
Прости
за жадность и за боль,
За
слезы всех детей.
За
то, что сыпят часто соль.
На
раны матерей.
За
память срубленных крестов,
За
раны от войны.
За
стон расстрелянных отцов –
Погибших
без вины.
За
голод брошенных крестьян,
За
смерть детей грудных,
За
то, что в душах есть изъян –
Прости
сынов своих…
***
Тополиный
пух
Сад
засыпал вдруг,
Сквозь
весну снегом белым подуло.
Тополиный
пух,
Ты
мне давний друг –
Белизна
твоя в детство вернула.
Я
стою босой
На
земле сырой
И
плывут надо мною пушинки.
Я
стою босой –
Годы
за спиной,
На
ладонях не тают снежинки.
Посидевший
весь –
Я
останусь здесь:
Своей
памятью, сердцем, душою…
***
В
полусне забылись яблони-невесты,
Сонный
ветер тихо пьет росу с цветов.
Где
бы не искал ты – нету больше места
На
земле милее, чем твой край отцов.
В
буйном луге травы снова все по пояс,
С
клевером ромашка, обнявшись стоят.
И
в лесной чащобе соловьиный голос –
Слышу
я как прежде, радуюсь опять.
Мне
рукою машет спелая пшеница,
И
вовсю бушует желтый океан.
А
над синим лесом – вдруг мелькнет жар-птица,
Крыльями
прорвавшись сквозь седой туман…
Может
эта сказка, прости, мне приснилась,
Может
соловей там больше не поет.
И
на сникших ветках не роса светилась,
А
мазут лишь капал на зеленый плод…
***
Губы
дрожат нетерпением,
Волосы
сыпятся с плеч.
Стала
моим наваждением –
Сердце
пытаясь зажечь.
Стала
ты ночью бессонною,
Образом
хрупким как лед,
Стала
живою мадонною,
Птицей,
что рвется в полет.
Стала
цветком ты несорванным
Каплею
ран на губах.
Надвое
ночью разорванной,
Светом
на темных углах.
Вижу
тебя лишь мгновение,
Но
успеваю сгореть.
Тайны
моей вдохновение,
Пропасть,
что не одолеть.
Милая,
добрая, нежная!
Ландыш
в росе на ветру.
Радость
моя неизбежная –
Та,
что любовью зову.
До свиданья, осень.
Я
сегодня позвал в гости осень нагую –
Изорвала
наряд свой она на балу.
Пусть
под крышей моей плач осенний тоскует,
Я
ее приглашу сесть со мною к столу.
Для
нее разожгу я в камине поленья
И
последний букет хризантем подарю.
Две
свечи на столе и чуть – чуть вдохновенья
Нам
на длинную ночь, чтобы встретить зарю.
С
чердака я сниму запыленную скрипку,
Ей
на время печаль свои струны дала.
Пусть
осенний звучит твой прощальный
постскриптум –
Ты
минуты ведь этой очень долго ждала.
Среди
ночи во мгле одиночество стонет,
На
окошке моей желтый отблеск свечи.
Свой
последний наряд осень молча схоронит,
Ветер
в старой трубе, словно птица кричит.
Я
зиму не люблю – она рушит творенья,
Желтых
листьев пурга весь узор заметет.
Я
тебе буду ждать на твое день рожденья,
Верю:
осень ко мне снова в гости придет…
Посвящение В.
Высоцкому
(ЭПИЛОГ К КНИГЕ М. ВЛАДИ «ВЛАДИМИР ИЛИ
ПРЕРВАННЫЙ ПОЛЕТ»)
До краев обнаженные нервы
Виснут клочьями ран незабытых…
Я упал и полет был мой прерван
Властью рока – над кучей убитых.
Пена чувств, отшумевших грозою,
Оседает туманом поблекшим.
Я навечно останусь с тобою
Своей памятью в прошлом полегший…
Разрывают мне душу ногтями
Докопаться пытаются к сути…
Не угнаться вам всем за тенями,
Не понять цену избранных судеб.
Я и телом как вы, все как надо,
Но душа – мой цветок незасохший…
В своих песнях, стихах и балладах –
Я не умер! Живу. Не усопший…
Душа
На обрыве крутом – платье белое снимешь
И прощанья прося у полей и ветров,
Молча тело прижмешь, крепко наспех обнимешь
И оставишь в траве звук неслышных шагов.
Я тебя провожу взглядом долгим – жалея,
Что изранил тебя, изрубил на куски,
Что не смог быть с тобой, что не смог быть добрее
Что тебя заставлял я страдать от тоски.
Сколько раз ты, душа, струны все обрывала,
Отторгаясь от тела отдельно жила.
И в полете моем ты от счастья рыдала,
И в несчастье моем черной речкой текла.
Не сберег, не сумел – быт и вещи сильнее.
Где духовность прошла – бездуховности след.
Белый голубь парит, день ушедший тускнеет,
Надо мною гора всех накопленных бед…
***
Ты
капля дождика, что не упал на землю,
Ты
бисер горя на ресницах дня…
Тебя
одну такую я приемлю,
Тебе
одной дарил я свет огня.
Роса
на листьях пожелтевшей розы,
Звезда
на небе – без подруг – сестер,
Строка
поэта из житейской прозы
В
пыли забвенья – брошенный шатер…
Не
падай духом – жизнь идет по кругу,
Все
возвратится на «круги своя».
Ведь
были мы так преданы друг другу,
Ведь
выпускали в небо журавля…
Бывает
все: сменяет радость горе,
Бывают
штили, а затем волна.
Как
корабли без паруса на море –
Надежда
нас вперед вести должна.
***
Душа
боролась, рвалась в сетях
И
было даже – из последних сил.
Стоявший
рядом –в сердце метил
И
камень злобы при себе носил.
Душа
замерзла и устала
Смотреть
на холод грязных душ.
Пора
лететь на юг настала:
От
бед, от холода, от стуж.
Подобно
лебедю земному
Ты
выпорхнешь, поднявшись ввысь…
По
траектории излому
Над
чашей горя вознесись.
Пусть
будет больно, трудно, страшно –
Подальше
бы от этих мест.
Ты
будь в пути всегда отважна
И
помни мой прощальный жест.
Быть
может там, где света много –
Найдешь
себе приют, покой.
Пусть
будет легкою дорога,
Я
буду рядом, я – с тобой.
***
Слезинки
на глазах повисли –
Не
вытирай их, пусть висят,
Ты
только крепче зубы стисни –
Лишь
по умершим голосят.
Сниму
губами твои слезы
И
льдинки в сердце растоплю.
Пускай
цветут на радость розы,
Но
крепче роз – тебя люблю.
***
В
душе заноза крепче стали
И
крепче тех шипов из роз,
Что
в сердце мне глаза вонзили –
Где
бисер был на месте слез.
Глаза
прекрасные как свечи –
Их
жар горит во тьме ночей.
Я
верю – свет их бесконечен
И
чист как по весне ручей…
***
Грусть
неторопливо
Постучится
в ставни.
Осенью
дождливой –
Вспомню
вечер давний.
М
когда погаснет
Солнце
на закате –
Наш
последний праздник
Вдаль
меня укатит.
Тройкой
белоснежной
Мысли-кони
мчатся.
С
новою надеждой
Чувствам
рад отдаться.
Вот
мелькает где-то
Дней
минувших повесть,
С
осени до лета –
Памятью
прикроюсь…
***
В
минуты грусти будем близко,
Крылом
крыла коснешься ты,
И
станет вечным обелиском
Любовь
обугленной мечты.
Вдвоем
в полете как две тени
Скользим
на крыльях темноты.
Мы
радость общую разделим,
Когда
крылом коснешься ты.
Печаль
под сводом старой церкви,
Горят
на куполах кресты…
Любовь
и вера не померкнут,
Когда
крылом коснешься ты.
Пускай
я грешен и бесславен,
Пусть
на душе мрак черноты.
Пусть
серебро на ртуть расплавил –
Я
знаю, рядом будешь ты…
***
В
запахе терпком осеннего бала
Кружатся
листья в наряде своем.
Осень-хозяйка
с улыбкой встречала
Первую
пару под теплым дождем.
Вихрем
цветов из разбросанных радуг
Светится
лист на ладонях Земли,
Снова
душа твоя осени рада,
Снова
поет старый парк о любви.
Чувства
наполнят иссохшую душу,
Ринутся
вниз как потоки огней.
Прелесть
природы движеньем нарушу –
Листья
собрав над исчадием дней.
Вы
посмотрите: какие узоры
Смог
ли художник когда передать?
Листьев
больных лишь немые укоры,
Тенью
на сердце заставят страдать.
И
все равно – эта осень прекрасна!
Бал
продолжает земной хоровод.
Может
и я, малым листиком красным,
С
клена сорвусь над пучиною вод…
***
Ты
опять мне приснилась во сне:
Дождь
густой обмывал наши лица,
Я
дарил снова розы тебе –
Было
жаль, что все это мне снится.
Было
жаль видеть прошлый наш сон,
Было
жаль, что исчезнет гроза
И
на стеклах немытых окон
Не
заблещет большая слеза.
Я
проснусь одинокий и злой,
Прокричу
в тишине: «Подожди!»
Мне
опять захотелось домой –
Под
густые, шальные дожди.
Пусть
не будет букетов из роз –
Я
нарву васильков на лугах,
Чтобы
с памятью нынешних грез –
Тебя
видеть, но только не в снах…
***
Парк
осенний стонет глухо,
Ветер
листья ворошит
И
на бал зима-старуха
Тройкой
белою спешит.
По
полям, по перелескам
Кони
резвые летят.
В
смехе звонком, смехе детском –
Гости
первые кружат.
На
поля летят снежинки,
Ручеек
устал журчать,
Капли
– превратились в льдинки,
Нужно
зиму всем встречать.
Будьте
веселы и щедры
В
пляске не жалея сил.
Кружат
в хороводе ветры,
Зиму
– месяц пригласил.
Белым
тонким покрывалом
Зал
хозяйка прибрала,
Чтоб
под снежным одеялом
До
весны земля спала.
Грусть
Идем
по листьям отшумевших дней
И
запах прелой осени не тает.
На
сердце грусть и нет ее больней,
А
лист к ногам ушедшим днем слетает.
Мы
взглядом долгим провожаем птиц,
Что
от зимы летят подальше к югу –
Как
хорошо, что нет у них границ,
Что
могут быть так преданы друг другу.
За
что же эти птицы нас сильней,
За
что наделены такой судьбою?
Ведь
нет прекрасней белых лебедей –
Несущих
на крыле любовь с собою…
Осень
Асфальт
в веснушках от прилипших листьев,
Что
стылой охрой-россыпью летят,
И
осень снова празднично и быстро –
Бросает
краски просто наугад.
Вот
клен забрызган желтою росою,
Рябина
дарит яркий нам рубин,
И
ветер вместе с осенью босою
Затопят
старый, листьями, камин.
Роняют
лист задумчивые липы,
Наряд
промок от слез и от дождя,
Их
плечи тусклым серебром облиты –
Согреть
бы их, но нет в груди огня.
Кружится
ветер – баловень природы,
Бросает
листья прямо мне в окно.
Не
нужно лучшей для души погоды –
Душа
гуляет в жёлтом кимоно…
***
Глаза, как прилив океана,
Поднимут меня от земли.
И в мире, где столько обмана,
Спасают от зла лишь они.
Как зимняя ночь бесконечна,
Так долог во мраке мой стон.
Любовь на Земле будет вечно
Рождаться сквозь шторы окон.
И первой прелюдией ада,
А может быть рая для нас
Останутся два наших взгляда,
Что встретятся с глазу на глаз…
Пам’яті
Оксани Степаненко
Вже сонце
сіло за полями
І руки
сутінки тягли.
На чистих
аркушах рядами
Вірші між
болем пролягли.
І як би ти
не гнула спину,
А ноги тіла
не несуть.
Потоки болю
без упину
У кожній
кліточці живуть.
Лежало тіло,
мов на ваті,
Не слухалось
воно тебе.
Та чим же
ноги винуваті,
Що дух
існує,він живе?!
Дух
непідкорений і вільний,
Дух не
закритий на замки,
Дух на
свободі, не підпільний –
Несе він
Слово залюбки.
Твій дух був
схожий на лелеку,
Це твій
найкращий в світі птах.
Пекучий біль
у попереку
Ти залишала
в своїх снах.
У снах з
надією кружляла,
У снах
пливла на крилах ти.
І вранці
вірші промовляла,
Що принесла
їх з висоти.
Сидиш сама в
гнізді високім
І бачиш
простір, далечінь.
Зелені верби
кароокі,
А он в гаю
пасеться кінь,
Ставок, замріяний
у тиші...
Про що
задумався старий?
На хвилях
неба він колише,
А в небі –
птах ще молодий.
Ще молодий
лелека, ранній,
Ось робить
коло над селом.
І цей політ
твій – не останній,
Ти підеш
високо над злом.
Ти ще очолиш
білу зграю
І поведеш її
в краї,
Де люди в
небі всі літають
І де живуть
вірші твої…
***
Ландыш в капельках росы
Пахнет свежею прохладой.
Мне нужна одна лишь ты,
Мне других цветов не надо.
Ты как летний мак цветешь,
Лепестками душу ранишь.
Одурманишь и уйдешь,
За собою в лес поманишь.
Я хочу упасть в цветы,
С головою окунуться
В мир волшебной красоты,
Чтоб опять к тебе вернуться.
Пить с ладоней чистоту
Неразбуженного леса,
Видеть юную мечту
За зеленою завесой.
Сколько есть красивых слов,
Чтобы выразить признанье,
Но одна из всех цветов –
Каріна Геніх
Геніх Каріна народилася 27 лютого 1996 року в с.Злинці.
Навчалася у Злинській ЗШ №1.
Дуже любить писати вірші, танцювати східні танці.Захоплюється творчістю
Т.Г.Шевченка. З 2008р. поезії Каріни друкуються на літсторінці «Маловисківських
вістей».
У 2010р. К.Геніх перемогла в
районному конкурсі дитячої творчості «Дзвіночок» у номінації «Художнє слово».
Тематика віршів різноманітна.
Чимало поезій сповнені любов’ю до рідного села, України. Юна поетеса
закликає читачів бути патріотами своєї держави, прагнути зробити щось корисне
для батьківщини. Понад усе авторка не терпить байдужості, зради.
Також у віршах є роздуми про
значення найближчих і найдорожчих людей,
про цінність життя, про актуальні проблеми людства.
Не залишаться байдужими до творчості Каріни і прихильники пейзажної лірики.
З Україною
у серці
Україна
Ти квітуча, наша ненько,
Мила Україно,
До землі уклін, рідненька,
Ти у нас єдина.
Непокірна, волелюбна,
Сильна, нездоланна.
Ми пишаємось тобою,
Квітко незрівнянна!
Скільки наш народ боровся
За твою свободу,
Щоб нащадки пам’ятали,
Якого ми роду.
Не забули нашу мову,
Солодку, співучу,
Кобзареве рідне слово
Про Дніпро і кручі.
Про сади твої чарівні
І родючі землі,
Що живем в країні рідній
Вільні, незалежні.
Т.Шевченку
Тобі уклін до самої землі,
Поет усіх часів, апостол правди і
свободи,
Пливуть вірші, як у велику гавань
кораблі
В серця непідкоренного народу.
Вони несуть на білих парусах
Сади квітучі й співи солов’їні,
І твій народ, закутий у кайдани,
І верби, і тополю при долині.
До нас летять твої сумні пісні,
В них стільки болю, смутку і
тривоги.Ми поринаємо в твої крилаті сни
І бачимо тернистії дороги.
Тобі уклін до самої землі,
Титан поезії, творець від Бога.
Пливуть вірші, як у велику гавань
кораблі,
І житимуть завжди в серцях
народу.
Не сумуй,
моя Україно!
Серце стискається: плаче країна,
Плаче, схилившись, сумна
журавлина,
Плачуть гаї, і ліси, і поля,-
Плаче уся українська земля.
Плачуть високі тополі і верби.
Годі вам плакати, більше не
треба!
Досить, рідненькі мої, сумувати,
Землю гіркими слізьми омивати.
Я закликаю вас, бідні й багаті,
Нумо країну з біди визволяти!
Гей, прокидайтеся, кримськії
гори,
Дніпре широкий і Чорнеє море.
Карпатська Говерло, у сурми
сурми.
Всі разом країну врятуємо ми.
Здригнулися гори, Дніпро заревів,
Від гніву Говерли в Карпатах
стемнів.
Хто ж хоче на нашій землі
панувати?
Де ворог, від кого її рятувати?
Складне запитання, а
відповідь-ні.
Цей ворог живе і в тобі, і в
мені.
У нашій байдужості, заздрощах,
злобі,
Нещирості слів, у зневірі у Бога.
Цей ворог незримий, і він
звідусіль,
Тож нам знадобиться чимало
зусиль.
Щоб серце звільнити від духу
лихого,
Достатньо прислухатись трішки до
нього,
Бо в кожному з нас: і в тобі, і в
мені-
Є щира любов до своєї землі.
Безмежні степи і широкі поля-
Усе це свята українська земля.
Шепоче зворушливо кущик калини:
«я бачу майбутнє своєї країни».
Країни могутньої, з ясним чолом,
Держави такої іще не було.
Ми море любові дамо Україні,
Іще заспівають сади солов’їні.
І сльози гіркі відійдуть в
забуття,
Нам заздрити буде Європа уся.
Такою я бачу свою Україну,
Безмежно багату, красиву і
вільну.
Цілющі джерела й родюча земля-
Найкраща у світі країна моя.
Я з гордістю вигукну впевнено й
дзвінко:
«Люблю Україну, бо я-українка!»
Не йди
Не йди, зупинись на хвилину,
У вічі мені подивись.
Навіщо кидаєш країну,
Чи я завинила колись?
Чи я не турботлива мати
Для тебе, людино, була,
Я всю, до останньої краплі,
Любов тобі віддала.
Я щедро родила в полі,
Щоб хлібом нагодувать,
Давала знання у школі
І вчила вперед крокувать.
Я квітами землю встилала
І безліччю різних трав,
Щоб ти, коли сил не стало,
На килим м’який упав.
Ставала цілющим джерельцем
На шлях, де ти оступивсь
І гріла великим серцем,.
А ти на любов поскупивсь.
.
А ти так легко кидаєш
Мене, коли я у біді.
Залишся, сину, благаю,
Рятуй Україну, не йди!
Бо ти у важку хвилину
Мене залишаєш одну.
Скажи мені, рідний сину,
Вкажи на провину мою.
Знаю: на тебе чекає
За морем красиве буття,
Чужа країна вітає,
Мед-закордонне життя.
Не йди, зупинись на хвилину,
У вічі мені подивись.
Ти з легкістю кинув країну,
Країну, в якій народивсь.
Тарас
Бульба
Розпростерся степ широкий
До чорного моря,
По степу гуляє вітер,
Сяють ясні зорі.
Козаки у гурт зібрались,
Розвели багаття,
Закурили свої люльки
І згадали брата.
І згадали отамана,
Що живцем спалили
Кляті ляхи, але віри
Так і не зломили.
Бо нема такої сили,
Щоб Тараса Бульби
Дух козацький підкорила,
Підірвала віру.
Завжди сильний, мужній, вірний
Своїй Україні,
Він пожертвував синами
Задля Батьківщини.
До останньої хвилини
Мріяв про свободу,
Незалежну Україну
Рідного народу!
Рідна мова
О мово, мово, ти лелека,
Ти у думках летиш далеко,
Ти-наче птиця-чарівниця,
Гаряча і палка жар-птиця.
Буваєш ніжна, як лебідка,
Бува, сумуєш, як сирітка,
Як соловейко, ти співуча,
І, як богиня, ти могуча.
О рідна мово, наша мати,
Ти вчила нас книжки читати.
Оспівує тебе весь світ,
Ти славиш український рід.
Ти незрівнянна,
Ти єдина,
Пишається тобою Україна.
Моє рідне
село…
Злинка
Злинка- моє рідне село.
Як сильно я його кохаю,
Я кожен кущик, кожне джерело
З закритими очима розпізнаю.
Мені відомі потайні місця,
Де незрівнянні співи солов’їні
І краєвиди, що приваблюють митця,
Й важкі червоні грона на калині.
Я знаю, де живе зозуля та,
Що більше сотні літ прожить
віщує,
І в хащах, де росте висока осока,
Чарівний горицвіт усіх дивує.
А ще- відкрию таємницю вам свою:
Одного разу на Івана , на Купала,
Опівночі у прірві на краю
Я папороті квітку розшукала.
І побажала Злинці, щоб цвіла,
Мов яблуневий цвіт весняною
порою,
І щоб багато літ вона могла
Йти шляхом успіху й пишатися
собою!
Козирева гребля
Якщо колись мене спитають про
село,
Моє село, в якому народилась,
Про той куточок, де так затишно
було,
Де серце так невпинно колотилось.
Я вмить згадаю стежечку свою,
Вузеньку стежечку на Козиревій
греблі
І про струмочок, що сховався від
людей,
У хащах загубивсь від сонця й
неба.
Я зупиняюсь і вклоняюсь перед
ним,
А він, малесенький, всміхається й
шепоче.
Стрибаючи по травам луговим,
Гарненьке жабенятко щось
скрекоче.
Я часто сумуватиму за ним,
За тим струмочком під зеленою
вербою.
Ця гребля стане спогадом моїм,
Найкращим спогадом, овіяним
журбою.
Каскади
Каскади-місце відпочинку,
Туди завжди на вихідні,
Хоч зазирнути б на хвилинку,
Летять дорослі і малі.
Мовчазні скелі гордовито
Чекають нас багато літ,
З печер чарівних, таємничих
Гірська царівна шле привіт.
Веселий струмінь водоспаду
Нас манить блиском кришталю.
Каскади! Ви нам завжди раді,
Але не можна без жалю
Дивитись, чим же вам віддячать
За час, проведений в раю.
Прекрасні ваші краєвиди.
Очей не можна відвести,
Не заслуговує на кривду
Скелястий оберіг краси!
Рассветовский лес
Когда мне очень одиноко,
Я прихожу в дубовый лес.
Вокруг деревья оживают,
Все в ожидании чудес.
Я словно в сказке очутилась
С прекрасным замком из цветов,
И я в принцессу превратилась,
Лес тайны мне открыть готов.
Мне очень грустно шепчут травы
Одну историю любви,
Любви березы величавой
И дуба- короля Земли.
Они поведали о чуде:
Богиню, что сошла с небес,
Ее своею красотою
Навек пленил дубовый лес.
Свой след оставила Венера
На память лесу о себе,
Чтоб тихой ночкой возвращаться
К нему в прекрасном сладком сне.
Там, где нога ее ступала,
Из года в год растет цветок.
Его в народе величают
Цветок- «Венерин башмачок».
Я много там еще узнала необычайных новостей.
Мне их сорока рассказала,
Неся на собственном хвосте.
Вы непременно загляните
В чудесный замок из цветов:
Вас встретить трелью соловьиной
Волшебный лес вегда готов!
Дива
природи
Літо
Скільки літа- стільки й сонця,
Лиш заглянеш у віконце,
Ти побачиш всю красу:
Десь літає мила бджілка,
Трудівничка і носійка,
Десь дзвенить, бринить ріка
Вся прозора й чиста.
Зелень швидко зеленіє,
Квітне, пахне і радіє,
Десь струнка моя кохана
Квіточка росте багряна,
Вона купається в росі,
Немає меж її краси.
Пояснень я не маю теж,
Ізіда, може, це з небес,
Вона нам квітку принесла,
Бо на Землі в нас рай знайшла!
Осінь
Осінь, неначе фея,
Зачарувала світ,
Дерева стоять в позолоті,
Для окраси немає слів.
Вже майже останній листочок
З високого клену злетів,
І самий бурхливий струмочок
Сказати мені щось хотів.
У вирій птахи відлітають
І сумно махають крильми,
Їх гомін далеко лунає:
«Додому повернемось ми!»
І небо вмить потемніло,
І хмари пливуть щомить,
Та дощик тихо й несміло
Хоче людей звеселить.
Манливо шепочуть нам квіти:
«Не хочемо гинути ми…»
Не гинути, а відпочити
Вам треба в колисці зими!
А навесні ви крізь віти
Почуєте шелест дібров,
Знов будете сонцю радіти
І з нами зустрінетесь знов!
Ми будемо вас чекати,
Зібравши щедрий врожай,
Журбу у вірші виливати
Про літо й зелений гай!
Чудеса
природы
Бывают же в природе чудеса:
На смену заверюхам и метелям
Приходит долгожданная Весна
И белоснежные деревья вдруг зазеленели.
Метель нам песен больше не поет,
Слышны уж птиц волнующие трели,
Устали птички от холодных вьюг
И пением своим вокруг все оживить хотели.
Весенний теплый луч пытался им помочь,
Лаская нежно каждую травинку,
Чтоб побыстрей проснулся паучок
И станцевал с букашкою лезгинку.
Ожил весенний бурный ручеек,
Уставший от холодной колыбели,
И тоже песенку свою запел:
« Да здравствует Весна! Долой метели!»
Снег
Я могла б любоваться часами,
Как кружатся снежинки во мгле,
Словно кто-то их сыплет над нами,
Чтоб не холодно было земле.
А когда их берешь в ладони,
Слишком жалко на них смотреть,
Остается им жить лишь мгновенье,
А затем суждено умереть.
Почему же несправедливы
Всемогущие небеса?
Все прекрасное, что у нас было,
Очень быстро уходит от нас!
Щирі рядки
трепетного
серця
Янгол –охоронець
Стоїть життя, колишиться у прірві
на краю,
Здається, що опинимось вже через
мить в раю,
Та раптом голос янгола до мене
завітав:
«Ти прожени ці помисли,-він
лагідно сказав.-
Дивись-життя прекрасне і ти життю
радій,
Журитися не треба, ти про
найкраще мрій,
Минуле позабудеться,теперішнє
прийде
І в вирій заклопотано з собою
проведе».
Мрія
Я- пташка в широких просторах,
Я- зірка в далекому небі,
Я- рибка в бурхливому морі,
Неволі мені не треба.
Мої думки прагнуть свободи,
В височінь летять мої мрії,
Не страшать ні дощі, ні негоди,-
В моїм серці живе надія.
Це не кожному зрозуміло,
Та я маю таємну мрію:
Я хотіла би мати крила,
Щоб літати з птахами у вирій!
Самотність
Дивлюсь навколо себе й розумію,
Що жити в цьому світі я не вмію,
Чомусь не так, як всі, його
сприймаю,
Від дійсності у мрії поринаю.
У колі друзів почуваюся чужою,
Живу на самоті, одна з бідою,
А головне- не можу зрозуміти,
У чому ця біда і де її подіти.
Дивлюсь навколо себе й сумно
стало:
А, може, схибила, як друзів
вибирала?
Ні, не скажу про них лихого
слова,
Не стану звинувачувать нікого.
Ми зовсім різні- ось у чому річ,
Моєю подругою стала темна ніч,
Така ж, як я, самотня і мрійлива,
Я з нею аж до ранку говорила.
Довірила свої дівочі мрії,
Впустила в сни, що сповнені
надії,
Щасливою прокинулась на ранок,
З усмішкою чекаючи світанок.
Із цілим світом ніжно
привіталась,
І перехожим лагідно всміхалась,
Та знову коло друзів…я одна,
З очей сльоза скотилась крижана.
Тоска
Мне так хочется куда-нибудь
исчезнуть,
Раствориться, превратиться в пыль
И развеяться в широком чистом поле,
Где ростут ромашки и ковыль,
Чтобы никого не видеть и не слышать,
Ни о чем не думать, не мечтать.
Я ужасно от всего устала,
Я устала так существовать.
Мальчик-мечта
Пусть расстоянье между нами,
Мне кажется, что ты со мной.
Ты- образ сказочных мечтаний,
Ты- мой таинственный герой.
С тобой знакомы лишь мгновенье,
А ты мне кажешься родным,
Ты придаешь мне вдохновенья
Дыханьем, голосом своим.
Надеюсь, рыцарь мой отважный,
Что будем долго мы дружить
И сможешь ты меня однажды
В воздушном вальсе закружить.
Матінка
Матінка- це слово гріє душу
У найважчу мить в твоїм житті,
Варто лиш згадати про рідненьку,
Якщо ти в біді на самоті.
І вона незримими шляхами
В той же час на крилах прилетить,
І від смутку враз тебе розрадить,
І від лиха завжди захистить.
А якщо ти раптом помилився
Чи в житті обрав невірний шлях,
Чи з найкращим другом посварився-
Знову мчить вона, неначе птах.
Приголубить, ніжно поцілує,
Щось порадить, і журба мине.
Матінка для мене, мов рятунок,
Захищає скрізь вона мене.
Тато
Тато- улюблене слово
синів,
Його не замінить мати,
Його не замінить купа листів,
Не хочуть сини їх читати.
Їм треба, щоб поруч завжди були
Сміливі та сильні руки.
Страждають діти без татусів,
Не хочуть вони розлуки.
У найважливішу мить у житті
Потрібна батьківська підтримка,
З батьками легше свій шлях пройти
І дрібницею стане помилка.
Зробив маленький свій перший
крок,
Йому ні крихти не страшно,
Тому, що поруч із ним стоїть
Сильний, надійний тато.
До школи синочок уперше спішить,
Татка за руку тримає,
Життя невідоме його не страшить,
Він впевнено з татом крокує.
І навіть коли вже прийшла пора
Життя починать самостійно,
Сини пам’ятають своїх батьків,
З них приклад беруть постійно.
Бажає бачити кожен син
Татка красивим і дужим.
Батьки! Не кидайте своїх синів,
Якщо вони вам не байдужі!
Школі
Минуть роки, ми станемо дорослі,
Шкільні роки поринуть в забуття.
Та дні прекрасні, милі,
безтурботні
Я буду пам’ятати все життя.
Найперше- друзів вірних і
надійних,
Без них було б так сумно на душі.
І вчителів ще буду пам’ятати,
Яким писала щирії вірші.
А якщо раптом буде жити важко,
І прийде думка, що нема вже сил,
То труднощам не здамся я нізащо,
Бо так мене мій перший вчитель
вчив.
…Минуть роки, ми станемо дорослі,
Шляхами різними пройдем життєву
путь.
Хтось стане лікарем, хтось буде
бізнесменом,
Та школи нам ніколи не забуть.
Шлях у
нікуди
Притупився розум,дрімає сумління.
Летить шкереберть дріб’язкове життя.
На кого ти схоже, Господнє
створіння,
Навіщо існуєш, байдуже дитя?
В безодню поринув пустими очима,
В сталевому погляді щось крижане.
Куди ж ти ідеш, нерозумний хлопчина?
Тобою керує твоє руйнівне!
Знесилені ноги плетуться поволі,
І чується стогін твоєї душі,
А там, десь за обрієм, журиться
доля:
«Прокинься,-благає,- отямся,-
кричить».
Життя проміняв на білу отруту,
Отримати дозу- мета.
Від тебе зречеться майбутнє
Й минуле втече в небуття.
Гине дитина, рятуйте, люди!
Доле, аж скрипка кричить:
«Чия провина, чому в нікуди
Іде дитина?»
Людство- мовчить.
Люди,
схаменіться!
О добрі люди, схаменіться
І озирніться навкруги!
Я хочу болем поділитись,
Невже не чуєте біди?
Господь створив прекрасну землю,
Моря і ріки, і ліси,
Створив птахів і різних звірів,
І квіти дивної краси.
І він тоді призначив нас
Господарями над Землею:
«Цю землю я створив для вас,
Живіть завжди у мирі з нею».
Але все вийшло навпаки.
Натомість, щоб оберігати,
Ми почали все навкруги
Спустошувати й руйнувати.
Горять ліси, зникають ріки
І гинуть звірі і птахи.
Що ж скажуть нам майбутні діти
За наші тяжкії гріхи?
Война
Сверкало грозное небо,
В страхе дрожала Земля,
Ветер сырой и холодный
Гнул ветви, ломал тополя.
Деревья стонали от боли,
Лил слезы могучий дуб.
Он с грустью смотрел на березу,
Желая прогнать беду.
Свой взор опрокинув к небу,
Раскинув ветви веков,
Он в ужасе и смятенье
Молил о пощаде богов.
Молитва его звучала
Сквозь стоны родной земли,
Под грохот фашистских снарядов
Гибли отцы и сыны.
Плакали горько жены,
Их слезы текли рекой,
Сотнями шли эшелоны,
Прочь унося покой.
Но услышали боги молитвы,
Конец наступил войне.
Враги проиграли последнюю битву,
Солдат возвратился к жене.
-Победа!- кричали мальчишки.
-Победа!- шептали отцы.
А те, кто не смог уже возвратиться,
«Победа!»- кричат с высоты.
Твоя Победа
Девчонка у обелиска
Молча стоит одна,
Смотрит на фото солдата,
О чем же грустит она?
Красивый такой мальчонка,
Завидный такой жених,
Он мог бы влюбиться в девчонку,
Носить на руках своих.
Но только судьба другая
У этого паренька.
Он, Родину защищая,
Погиб от пули стрелка.
Он мог бы писать романы,
Дарить охапки цветов,
Бурлить в океане жизни,
Был мир покорить готов.
Но землю свою защищая,
Ушел солдат воевать.
И плачет, росой умываясь,
Убитая горем мать.
С соседями по казарме
Любил он громко
шутить,
С соседями по могиле
Тихо-тихо грустит.
Смотрит герой с обелиска
И словно хочет спросить:
«А где же победа, близко?
Я так хочу победить!
Хочу, чтоб под
звездным небом
Любили мои друзья,
Чтоб Землю шумным пледом
Укрыла победа моя!
Хочу,-глаза говорили,-
Я мира на всей Земле.
Чтоб люди счастливо жили
И помнили обо мне».
Сегодня 9 мая, Победа!
У обелиска цветы,
Почтили память минутой молчанья,
Сбылись солдата мечты.
Детишки пришли поклониться,
Букеты цветов положить.
Победа за нами, слышишь?
Ты смог врага победить!
Рябченко Інна
Олександрівна
Народилася 22 листопада
1970 року на Черкащині. Закінчила
Філологічний факультет Кіровоградського державного
педагогічного
Університету імені Володимира
Винниченка. Працює
завідуючою відділом соціальних
проблем редакції районної
газети «Маловисківські вісті»
у м. Мала Виска на
Кіровоградщині.
Поетичні твори І.Рябченко виходили
друком у літературних
виданнях «Дніпро» (Київ),
«Вежа» (Кіровоград), «Борисфен»
(Дніпропетровськ), «Холодний Яр»
(Черкаси), «Зерна» (Париж,Львів,
Цвікау) та оповідання
«Віщий сон» -в альманасі
«Нові дні» (Торонто), «Ятрань» (Київ). Інна
Рябченко учасниця нарад
молодих літераторів у Кіровограді та
Ірпені. Переможець обласного
етапу Міжнародного літературного
конкурсу «Гранослов» 2000 року.Її
перу, крім поезій та
оповідань, належать дитячі вірші,казки,загадки. Перша
збірка авторки «У
кольорі грози» (2000
р)-призерська від «Гранослову»Друга збірка поетеси
«Засмаглим димом пахне вечір»
представляє філософське
усвідомлення оточуючого, відчуття швидкоплинності та недосконалості життя.
Збірка поезій «Осені кораблики кленові» - третя книга поетеси. Вона увібрала в
себе усі барви природи, її красу, подих, життя…
Член спілки журналістів України з 2010 р.
Із книги поезій «Осені кораблики кленові»
По правій щоці ударили-
Підставляти треба ліву .
Не хочу я бути авелеєм,
А мрію про світ красивий.
Не можу побить жорстокістю
Жорстокості чорну карту.
Пухнастою білобокістю
Наповню із дьогтем кварту.
Розділю іще не ділене,
Зž'єднаю земне й небесне.
Хай сонце блукає схилами,
Жне райдугу в перевесла…
***
Життя шліфує невловимі грані,
Найвищу ставку ставить на межу.
Воно нестерпно і безжально ранить,
А я назустріч опору біжу.
І ніби задихаюсь без повітря,
Шорстку ковтаю порохняву днів.
Яскраві миті змінюють палітру -
Стає густіша гама кольорів.
Шліфує доля невловимі грані,
За ними одержима я біжу.
Якщо надія скінчиться обманом,
Це значить – хтось відсовує межу.
***
Облітають пелюстки півонії –
Симфонія
Мелодійно,не синхронно, не
сплановано,
Розковано,
Ніби скалки
порцеляни діл усіяли
Мріями,
Як люстерко
що розбилося у
відчаї
Помічені,
Що уламок, то надія,
думка, зречення –
Заперечення,
Що пелюстка – забаганка ,нове
враження –
Справдження.
Облітають пелюстки
півонії –
Симфонія…
Самотність
Приходить ніч. Я
в ній така самітня.
Самітня, як
билиночка у квітні.
Як перший
жайвір у холоднім небі.
А
серцю втіхи, ніби сонця
треба.
Воно застигло й раптом
заридало
І каменем на квітку
землю впало.
Йому тепла хоч крапельку, хоч
долю
Аби відтануть
і нагрітись вволю.
Сльоза гаряча потекла на щоки.
Проходять ночі
довгі, наче роки.
Я
щозими, щоліта і що
квітня
Така самітня.
Мій край
Мого дитинства неповторний світ,
В моїм краю – високе небо синє,
Лишивсь навіки мамин заповіт,
Тут перший крок і пісня солов'їна.
Приспів:
Уся краса,уся любов-
Це ти,мій краю,
І я до тебе знов і знов
На поклик повертаю.
І я до тебе знов і знов
В дитинство повертаю.
Мої надії починають злет
Із тих степів,де Вись набрала сили,
І де забилось джерело мале,
На тій землі,що прадіди святили.
Приспів.
Іду на поклик і на сонця схід,
Стежки в'юнкі блукають берегами.
Уже і серце спогадами в брід,
Дитячим прошкує знов слідами.
Приспів.
Із книги «Слова світлий храм»
Стала іншою
В усі часи чекали кращу долю
І прагнули в усі часи до змін.
Від бур'янів своє життя прополю
І старі фото я зміну зі стін.
У чому
будуть перші переміни?
Невже лиш в переселенні кімнат?
Надії недописані картини
Вже не лягають у простій формат.
Тепер мене ніхто не звинувать,
Що я була надмірна і зірка.
Якщо вже я зуміла інша стати,
Нехай і долі поверне ріка.
Світлана Шевченко
Гарні речі
даються важко,
Бережемо їх день
при дні.
Та розбилась
найкраща чашка
Й зникло світло в
моїм вікні.
А троянда, що
розквітає,
Заясніла- і волі
край.
Вже ту квіточку
хтось зриває.
Не чіпай її, не
займай!
І багаття недовго
гріє-
Спалахнуло- й
тепла нема.
І зникає майбутня
мрія
Вже туди, де
завжди пітьма.
… Гарні люди
вмирають рано,
Спопеляють серця-
мости.
Хто зуміє від зла
й обману
Світлі душі їх
вберегти?
//
Маловисківські вісті. 25 вересня 2010 року.
Ми колосками
вкриємо всю землю,
Але нічого вже не
вернути:
реалії і мрії-
все даремно,
І відчай серця:
бути чи не бути?
І квіти
незарадять вже ніколи
Маленьким
українським янголятам,
Які пізнали голод
в чистім полі,
А в рідній хаті
помирала мати.
Земля- святиня.
Вибору немає.
А кожен крок-
історія невтішна.
… Ціна життя про
себе нагадає,
І об’єднає
всіх-святих і грішних.
// Маловисківські
вісті . 28 жовтня 2009 року.
***
Камін і свічі. Це було давно.
Минулого століття сонце сяє.
І губ твоїх невипите вино
Про нашу першу зустріч нагадає.
Бузок духмяний стукає в вікно,
Милуюся закоханим розмаєм.
І губ твоїх невипите вино
Про молодість бентежну нагадає.
Дві долі – чорно – біле полотно…
Моя весна у літі заблукає.
І губ твоїх невипите вино
Мене у вічну юність повертає.
// Маловисківські вісті. 7 липня 2010р.
Підслухана
розмова
«У цім не заздрити нікому.
За підлість і обман не вболівать.
І не цуратись батьківського дому,
Де світ барвистий ти зумів пізнать.
Долати шлях тривожний і тернистий
І не боятись нових перешкод.
Щасливі дні зібрати у намисто,
Відкинути все зло старих пригод.
Хай мучить совість від ганебних вчинків,
Умій людей і поважать, й любить.
Нехай не знають руки відпочинку!
І тільки так можливо в світі жить».
Звичайний день. Підслухала розмова
В ній – сива мудрість з глибини віків.
Дивує в котре щира сила слова.
Кидаю все. І їду до батьків!
// Маловисківські вісті. 14 квітня 2010 року.
***
Злі думки
Це все-
серйозніше, ніж думали:
Згубили душу
злі думки,
Жахливими електрострумами
Вбивали серце
навіки.
На що
чекали, сподівалися ?
І звідки
враз подмуть вітри?
Щоб наші
долі не ламалися,
Молились ангели
згори.
***
Хто добре
розуміється у людях-
Читає їхню
долю по очах:
Учора що
було, що завтра буде,
Чи прилетить
надії вільний птах.
В одного
доля лагідна, прихильна,
У іншого- як
мачуха стара.
Для когось
крок до щястя семимильний,
Для іншого
кохання – лише гра.
Усі ми різні: мудрі і
не дуже,
Хтось прагне
всі вершини підкорить,
А хтось-втопити
друга у калюжі,
Собі дешеву
славу заробить.
//
Маловисківські вісті.26 листопада 2008
року
Біографія Тетяни Андрушко
Народилася 11.02.1967р.у м. Мала Виска. Закінчила середню школу,
Новобузьке педагогічне училище Миколаївської обл.. У 1986р. Навчалася в
Київському держуніверситеті. Перша поетична збірка вийшла в 2001р.
Автор поетичних книг «На перехресті потаємних зим» (2001), «Провінційний
Блюз» (2002), «Вогнище спасіння»(2007), «Весни навідувався птах»(2008).
Дипломант міжнародного літературного конкурсу «Гранослов»(1997).
Лауреат обласних поетичних конкурсів імені Валерія Гончаренка (2001) та
Євгена Маланюка (2009). Друкувалася в журналах та часописах «Вежа»,
«Ятрань», «Бори сфен», «Порог» та ін. Член Спілки письменників України з 2003р, член Спілки журналістів України з 2010 р. Нині готується до друку нова рукописна книга «Текля- Зорівниця» . Співпрацює з самодіяльним
Композитором Валерієм Соловйовим.
***
А доля все шукає шпарку,
Розбивши лоб об мій бетон.
В солонім морі рибам жарко
І задихається планктон
А я, мов водорость зелена,
На дні гойдаюсь між медуз.
І доля сердиться на мене
За те, що я їй не корюсь.
Рожевокрилі сни Ассолі,
Вітрил червоних міражі…
Зітхання і страждання кволі –
Мене жага почне пекти –
В якусь країну невідому
З «веселим Роджером» втекти!
//Маловисківські вісті. 7 липня 2010 р.
Спокійне споглядання, а не більш
Емоції усі взялися цвіллю…
Змиває позолоту із афіш.
Цей тихий дощ, це тихе божевілля.
Щасливий в нісенітницях своїх.
Втікач від світу і його реалій –
Цей тихий дощ спокусливий, як гріх,
Стрімкий і нескінченний, ніби ралі.
Завіса сну в ліхтариках листків –
Барвисті цятки вицвілого саду.
Дощ миє жовті коси ясенів.
І обважнілі грона винограду.
А ми цей дощ спитаємо грудьми
І стоїмо, як липи поріділі…
І бризка в очі привидом зими.
Цей тихий дощ, це тихе божевілля…
// Маловисківські вісті. 28 жовтня 2009 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар